Українці налякані перспективою «завозу» в країну трудових мігрантів. Дехто навіть проводить мітинги проти їх появи. А дехто – навпаки – схвалює, адже треба якось піднімати економіку. Цей рецепт виглядає логічним. Менше людей – менше виробництва – менше ВВП. Більше людей – більше рук – більше виробництва. Проста арифметика.
Проблема у тому, що економіка – не арифметика. І нинішня ситуація в Україні є наочним доказом цього.
А чи потрібні мігрантам ми?
Почнемо з цифр. Із приблизно 10 мільйонів зайнятих в Україні сьогодні лише 6 мільйонів створюють додану вартість – тобто виробляють товари та послуги, за які хтось платить на ринку. Інші 4 мільйони одержують зарплату з державного бюджету: армія, держапарат, освіта, медицина, правоохоронні органи тощо.
Це не означає, що ці люди не потрібні. Вчителі, лікарі та військові – критично важливі. Але з погляду ринкової економіки вони є споживачами, а чи не творцями доданої вартості. Їх зарплати фінансуються за рахунок податків, які сплачують творці ПДВ. Або ж за рахунок зовнішніх запозичень.
А тепер питання руба: якщо ми залучимо триста тисяч трудових мігрантів – де вони будуть потрібні?
Якщо вони некваліфіковані – вільних робочих місць для них немає. Бізнес у нинішніх умовах не розширюється, нові виробництва не відкриваються, сервісний сектор стиснувся через падіння купівельної спроможності населення.
Залучення некваліфікованої робочої сили в економіку, де на неї немає попиту, – це не вирішення проблеми, а її поглиблення: більше людей претендують на ту ж кількість реальних робочих місць.
Криза вітчизняного бізнесу
А якщо вони кваліфіковані – ситуація ще цікавіша. Кваліфікований фахівець потребує кваліфікованого, дієздатного та фінансово спроможного роботодавця з планами розвитку бізнесу. У свою чергу, для того, щоб відповідати таким вимогам, роботодавцю потрібні: вільні оборотні кошти / інвестиції, ресурси для масштабування, доступ на нові ринки збуту тощо.
Нічого з цього переліку за нинішніх умов у достатній кількості немає.
Бо бізнес в Україні функціонує в умовах, що системно стримують будь-яке зростання. Податкове навантаження, що включає ЄСВ понад 22% на додаток до зарплати, робить офіційний найм дорогим задоволенням. Регуляторне середовище не спрощується попри усі декларації – перевірки, дозволи, відповідальність без чіткої юрисдикції продовжують мати місце.
Плюс судова система, яка захищає права інвестора. Плюс валютні обмеження, що ускладнюють зовнішньоекономічну діяльність.
У таких умовах питання «скільки людей залучити» є другорядним. Першорядне питання – навіщо бізнесу їх наймати? Якщо підприємець не бачить можливості масштабуватись, він не розширює штат. Якщо банківський кредит доступний за ставками 20%+, а інвестиційний капітал ззовні не заходить через ризики воєнного часу – нових виробництв не виникає. І жодна кількість мігрантів цей фундаментальний дисбаланс не усуне.
А що на зовнішніх ринках
Паралельно відбувається процес, який у макроекономіці називається стисненням внутрішнього попиту. Індекс споживчих цін зростає. Реальна купівельна спроможність населення – падає. Люди купують менше, дешевше та рідше. Це б’є по виручці бізнесу, який і так скорочує витрати.
Стандартна відповідь на падіння внутрішнього споживання – вихід на зовнішні ринки. Якщо будинки не купують, продаємо за кордон. Але цей шлях наштовхується на серйозні перешкоди.
Бо будь-яка серйозна експансія на зовнішні ринки потребує ресурсів: маркетингових бюджетів, логістичних рішень, сертифікації, адаптації продукту. Ці ресурси в стиснених умовах є розкішшю, яку більшість українських підприємств дозволити собі не може.
Крім того, глобальна торгова архітектура зазнала серйозних змін після повернення Дональда Трампа до Білого дому. Протекціоністська хвиля охопила не лише Штати – вона спровокувала ланцюгову реакцію захисних заходів у десятках країн, що звужують доступ нових учасників ринку. В умовах глобального протекціонізму знайти нову нішу для українських товарів було б складно навіть за ідеальних внутрішніх умов. А зараз про це годі й казати.
Таким чином, питання «скільки людей нам потрібно» – це питання другого порядку. Питання першого порядку – як нам втримати економіку за нинішніх умов.
Можливості, які несуть трудові мігранти, можуть стати ресурсом – але тоді, коли система готова ефективно їх задіяти. Поки регуляторне середовище стримує бізнес, поки що фіскальне навантаження робить офіційний найм дорогим, поки що відсутній інвестиційний капітал для створення нових виробництв – нові люди додадуть не продуктивність, а навантаження.